Про Папу Івана Павла ІІ Юрій-Мирослав Левицький

д-р Юрій-Мирослав Левицький, ДК

Іван Павло ІІ, Римський Патріярх

2 квітня 2005 р. відійшов до Господа патріярх Риму, Іван Павло ІІ, що вів Римську Церкву продовж довгих 26 років. Він – це одна з найвидатніших постатей ХХ-ХХІ століття, що мала великий вплив не тільки на розвиток Католицької Церкви, але й на світові події, зокрема на розвал комуністичних держав. За словами патріярха Любомира, „Іван Павло ІІ завжди наголошував на гідності людини, адже вона є творінням Божим і її треба цінувати такою, яка вона є. Господь створив людину для того, щоб сіяти добро та допомагати іншим”, і Іван Павло ІІ цю правду поширював усюди та закликав усіх сіяти навкруги себе добро.

Про Івана Павла ІІ і його роль у світі написано вже багато довших чи коротших праць, особливо з нагоди його смерти та похоронення, і ще будуть писатись довгі монографії про його життя і його діла. Постараюсь у цій короткій статті кинути деяке світло на його ставлення до України і навпаки, на ставлення України чи українців до нього.

Не є ні для кого секретом роль папи Івана Павла ІІ у легалізації Української Греко-Католицької Церкви в СССР за панування Михаїла Ґорбачова. Правда, цієї ролі не було б, коли б самі наші вірні не зуміли були повести широкої акції за привернення прав їхньої переслідуваної Церкви, але, без сумніву, встрявання папи прискорило вихід УГКЦ з підпілля.

У період виходу з підпілля, в період з 1989 до 1992 року УГКЦ охоплювала 3 єпархії в Україні: Львівську, Івано-Франківську та Мукачівську. Сьогодні, завдяки діям Синодів Єпископів і благословенню папи Івана Павла ІІ ми маємо 7 єпархій та 3 екзархати і одну автономну Мукачівську єпархію в Україні. Крім того існують 2 єпархії, об’єднані в митрополію в Польщі, 3 екзархати в Західній Європі (Німеччина, Франція і Великобританія), 4 єпархії, об’єднані в митрополію в США, 5 єпархій, об’єднані в митрополію в Канаді, а також існують єпархії УГКЦ в Буенос-Айресі (Арґентина), в Куритибі (Бразилія) і в Мельбурні (Австралія). Українські греко-католики мають також вікаріят у Румунії, громади у Литві (Вільнюс), Латвії (Рига, Даугавпліс), Естонії (Таллінн), Австрії, Параґваї, Венесуелі, Португалії, Італії, Греції, Швайцарії, Бельгії. Казахстані та Росії. На знимці, зробленій під час Синоду Єпископів УГКЦ, що відбувся у Львові 24 вересня – 1 жовтня 2003 р., бачимо 35 наших єпископів.

Цей великий ріст нашої Церкви треба завдячувати в першу чергу Іванові Павлові ІІ. Але є кілька темних плям у цій ситуації. Перша – це відділення від Києво-Галицької митрополії Мукачівської єпархії і надання їй статусу „sui iuris” тобто зроблено її окремою помісною Церквою. Припускаю, що сталось це під впливом угорського єпископату (ця українська земля належала довший час до угорської держави), і потрібно буде великих зусиль, щоб цю українську єпархію знов прилучити до матірньої Києво-Галицької Церкви.

Друга пляма – це непропорційно велике поширення єрархії Римо-Католицької Церкви на території України з утворенням нових єпископств на Придніпрянщині (а УГКЦ має там тільки екзархати). І ця Церква служить не тільки осілим в Україні римо-католикам полякам, але вона починає охоплювати і корінних українців (оригінально приналежних до східного обряду), одне слово, в Україні твориться друга українська католицька Церква, але римського обряду. А це шкодитиме не тільки дальшому розвиткові УГКЦеркви, але й майбутньому поєднанні всіх християнських Церков східного обряду в єдину Київську Вселенську (тобто Католицьку) Православну Церкву.

Мабуть не буде перебільшенням, коли скажу, що найзамітнішим мірилом ставлення папи Івана Павла ІІ до України і навпаки, України до Івана Павла ІІ, є проблема патріярхату Київської Церкви, що знаходиться в сопричасті з Римським престолом, а яку ще досі звуть назвою, яку нам накинула Марія-Тереса, цісарева Австро-Угорської монархії, в кінці XVIII століття, а саме Українська (спочатку було: Русинська - Ruthenische) Греко-Католицька Церква.

Коли Глава УГКЦ, Йосиф Сліпий проголосив в соборі св.Петра в Римі, що організація нашої Церкви завершується патріярхатом і став сам підписуватись як патріярх, то папа Іван Павло ІІ не поблагословив це рішення. Він тільки підніс Києво-Галицьку митрополію до ранґи Верховного Архиєпископства. Очевидці твердять, що патріярх Йосиф сказав папі, що якщо він не визнає патріярхату нашої Церкви, то його визнає його наслідник. Згодом Іван Павло ІІ твердив, що патріярхальний устрій нашій Церкві вже належиться, але ще не час його проголошувати. Це сталось після того, коли Російська Православна Церква, а за нею й інші православні Церкви запротестували проти надання нашій Церкві ранґи патріяршої.

Виринає запитання: Чи дійсно протест Московського патріярха Алєксєя ІІ був основною причиною відмови піднести гідність нашої Церкви до патріяршої? Другий Ватиканський собор станув був на становищі, що для того, щоб Церква сповнювала успішно своє завдання, потрібна деяка децентралізація церковної влади. Це становище Собору не було, на жаль, переведене в життя. Іван Павло ІІ посилив централізацію Католицької Церкви. Хоч папа завзято проповідував ідеї свободи, справедливости та демократії в світі, він запровадив автократію у проводі Церкви. Він обмежив права синодів місцевих церков, жодні їх рішення не можна було переводити в життя без попередньої апробати Риму. Хоч Іван Павло ІІ уважав всі патріярші Церкви (включно з Римською) Церквами-Сестрами (до речі, це була ідея великого митрополита Андрея Шептицького), він підтримував ідею першенства Римської Церкви в усьому. У дійсності, патріярх Риму (папа), як наслідник апостола Петра, має вирішальне слово тільки в справах віри, а всі патріярші Церкви є вповні незалежні і не підчиняються одна одній. Визнанння патріярхату УГКЦ означало б повне унезалежнення нашої Церкви від влади Римської курії тобто стало б легальною дійсністю те, що Католицька Церква – це не лише Римська Церква. Це збільшило б існуюче прагнення багатьох місцевих Католицьких Церков до усамостійнення від Риму, до прагнення стати помісними Церквами – на рівні церков-посестр, що в висліді довело б до розпаду Римської Церкви на багато помісних Церков, з’єднаних особою папи, але не Римською курією. Чи, отже, не є це головною причиною відмови потвердити патріярхат нашої Церкви, який проголосив кир Йосиф Сліпий?

Тут можна згадати про пророцтво св.Малахії, яке віщує, що за сто двадцять другого папи після нього (папа Іван Павло ІІ був сто двадцятим), настануть апокаліпсисові часи, розпад Римської Церкви, а навіть кінець світу. Очевидно, ці пророцтва пересичені символами й алеґоріями, які дають можливість різно їх інтрепетувати.

Іван Павло ІІ багато працював для об’єднання Церков, особливо сильно старався нав’язати добрі стосунки з Русскою Православною Церквою, але без відгомону з боку Московського патріярха. До об’єднання, на превеликий жаль, ще не дійшло. За словами патріярха Любомира, ще дальше Католицька „Церква не виявляє охоти перевести структуральні реформи, які б збільшили місцеву автономію, бо тільки таким реальним способом можна осягнути поєднання”. І дальше: „Хто може видавати закони для цілого світу? Я, – каже дальше патріярх Любомир, - обстоюю право локальних синодів та єпископських конференцій управляти місцевою церквою”. Для українців поєднання Церков є дуже важливою проблемою: чим скоріше воно прийде, тим краще для нас. На превеликий жаль, і з другого боку немає сьогодні дійсного бажання до поєднання.

Одним із каменів спотикання на шляху до поєднання Церков є різно інтерпретований догмат про непомильність папи. Хоч Іван Павло ІІ формально його не уневажнив, але своїми діями він його заперечив. Він просив вибачення і прощення за минулі грішні діла Церкви, як ось Хрестоносні походи, інквізицію, спалення Ґалілео та багато інших, за діла, які колись схвалили були Римські папи.

Папа Іван Павло ІІ проголосив блаженними 25 українських мучеників та ісповідників ХХ століття та 13 Пратулинських мучеників за віру з ХІХ ст. і за це українці є дуже вдячні. Але ще досі не дійшло до беатифікації нашого найбільшого митрополита ХХ століття - Андрея Шептицького, хоч беатифікацій-ний процес вже триває кілька десятиліть. Панує підозріння, що причина цього зволікання не є релігійна, але політична.

Відвідини папи Івана Павла ІІ в Україну, перші відвідини будь-якого папи на українські землі (не враховуючи засланих у Крим св.Климента і св.Мартина за римських часів), були надзвичайно успішними. Народ вітав його велелюдними масами, релігійне піднесення було величезне. Ось кілька думок звичайних українців про великого папу:

„Папа Іван Павло ІІ – це найвидатніший релігійний діяч нашого часу” (Анатолій).

„Він був духовним поводирем не тільки католиків: йому вірили й симпатизували, знаходили надію та моральні орієнтири в його словах навіть невіруючі. Він завжди громогласно виступав по боці бідних, скривджених, пригноблених. Найвищою цінністю для нього була людина як творіння Боже, до якої б віри вона не належала” (В’ячеслав).

„Він говорив нашими мовами, розумів наші проблеми, шанував наше минуле і піклувався про майбутнє” (Наталія).

„Я – православна, і глибоко сумую з нашої втрати. Бо Папа належав усім. Він був консервативним католиком, який відкрив серце і простягнув руку кожному, не зважаючи на релігію, національність чи спосіб життя” (Оксана).

„В нього була, перш за все, сильна віра і друге. сильне бажання відстояти гідність людини і людського життя. Так що і при наступному Папі дискусії про аборти не може бути – адже людське життя святе від зачаття до смерти. А щодо жонатого священства, це потрібно зробити” (Михайло).

„Завдяки своїй толерантності до інших християнських і не-християнських віровизнань, він зумів знайти порозуміння з багатьма лідерами держав і релігій. Українська Католицька Церква вийшла з катакомб колишнього Совєтського Союзу завдяки дипломатичним заходам і вимогам Папи Івана Павла Другого” (Стефанія).

„Він за все існування Католицької Церкви був першим Папою, який відвідав Юдейську Синагогу, також був першим Папою, який відвідав мусулманську мечеть, ну і нарешті був першим Папою, який відвідав Україну в 2001 році” (Олексій).

Навіть молоді мусульмани сумують у зв’язку з смертю папи. Кримсько-татарський Молодіжний Центр видав таку заяву:

„Папа Римський Іван Павло ІІ був найвеличнішою людиною ХХ століття, яка зіграла величезну роль в утвердженні міжконфесійних відносин у Світі. Ми представники молоді мало чисельного мусульманського кримськотатарського народу виражаємо глибоке співчуття всьому католичному світу у зв’язку з смертю Папи Римського Івана Павла ІІ і від усієї душі приєднуємося до скорботи великого духовного діяча, політика, святого (Прес-служба КМЦ).

Але були в Україні і зовсім ворожі до нього завваження. Пригадаймо собі, як деякі православні, приналежні до Московського патріярхату, протестували проти приїзду папи в Україну, як московські православні називали його Антихристом. Лише дві країни наполегливо відмовлялися приймати папу – Росія і Китай. Духовний же лідер православних людей усього світу Вселенський патріярх Варфоломій І висловив глибокий особистий смуток у зв’язку зі смертю папи Івана Павла ІІ. У своїй заяві патріярх високо оцінив зусилля папи возз’єднати Східну й Західну гілки християнства, розколотого у ХІ столітті. На закінчення патріярх сказав: „Мало є на світі таких сміливих людей, як померлий папа. Його не зупиняли ані біль, ані жертви, - він ніс слова Євангелія усьому світові і таким чином робив неоцінимий внесок у справу миру” (Reuters, Стамбул).