2 червня 2018 р.

Ювілейне - друг Ведмідь



Кілька слів про нашого Ведмедя

У «Шумі Дубової Кори» ч.1 від 1 листопада 1949 р.Б. читаємо: «...Найпершою конечністю для нашого дальшого правильного розвитку й життя нашого Гуртка було якнайскоріше оформитись у самостійну пластову сеньйорську одиницю. Гурток наш начисляє сім зверифікованих пл.сеньйорів: Василь Плющ, Володимир Шехович, Олександер Матла, Теодозій Крупа, Антін Шутка, Юрій Левицький і одна „сеньйорка” Ірина Матла, яка замішалась до гурту і через неї називається Гурток – „мішаний».
Подумалось мені: маю розлогий матеріял про нашого Василя Плюща, Ведмедя, ДК, - пощо його скорочувати? Багато цікавого й користого пізнає, пригадає кожний, хто прочитає подальший текст.
З плеяди забутих чернігівців. Василь Плющ — лікар, історик, скаут
Північний Вектор | 02.10.2016 | Вибір редакції, Статті | 0 коментарів
 Нинішній російсько-український конфлікт або «гібридна війна» є певною мірою наслідком програшу українцями І-х національно-визвольних змагань.
Одним із шеренги борців за Волю та незалежність України у Чернігові на початку ХХ ст., наших земляків був Василь Левович Плющ. На жаль, історики мало знають про цю непересічну людину: вченого, лікаря, історика, громадського активіста.
Народився майбутній професор медицини 28 грудня 1902 року (10 січня 1903 року за новим стилем) у Варшаві в козацько-шляхетській родині, Його батько Лев був родом з Чернігівської губернії Борзнянського повіту де в с. Оленівка у 1887 році народився його старший брат, український письменник Олексій. Родичі його брали активну участь у національному русі, дядько Єфрем був членом екзильного уря¬ду УНР. В молодих роках Василь втратив маму і при допомозі батька у 1911 році вступив до гімназії в Чернігові, яку закінчив з успіхом в 1919 році. Вже в середній школі включився до молодіжного українського ру-ху:у 1917-1921 роках брав активну участь у національному рухові, як організатор та голова Української учнівської спілки, отаман Першого українського загону пластунів та голова Української юнацької спілки в Чернігові, організації створеної з ініціативи таємного “Братства самостійників”, про що розповідає у своїх споманих Р. Бжеський.
Про свою національно-виховну роботу у Чернігові Василь Плющ розповідає у своїх спогадах «Скавтизм в Україні», адже загін українських пластунів, на чолі якого було обрано Василя Плюща, був створений у Чернігові ще в 1917 році!
«Російські скавти, що вперше з’явилися у 1910 році, організувалися за зразками брітанського скавтінгу. Система виховання, організаційні форми, ідейні основи нічим не відрізнялися від брітанських. Основним підручником був відомий “Скавтінг для хлопців” Бейден Пауелла в перекладі на російську мову. Крім цього підручника, був ще посібник “Спутнік юного развєдчіка” А. Анохіна російською мовою, видання у 1915 р. в Києві.
Організаційна побудова скавтінгу була така: в кожному місті існувала загальна для молоді даного міста бой-скавтcька дружина. Вона поділялась на окремі відділи (отряди), звичайно при середніх навчальних закладах (гімназіях, реальних школах тощо). Відділи-загони поділялись на ланки. Чи був якийсь загальний центральний провід для цілої імперії, чи відбувались з’їзди скавтів, напевно сказати не можу, але слід припускати, що такий загальний центр існував. У 1912 році я вступив до загону скавтів при чернігівській класичній гімназії. У ньому я перебував до лютневої революції 1917 р. Треба відзначити, що праця бой-скавтів в імперії, а згодом і скавтів українців відбувалася на засаді ініціятиви самих молодих членів. Оскільки я пам’ятаю, майже вся наша “єрархія” вербувалася з молодого членства. Жодних скавтів-сеньйорів у нас не було. Провідники загонів, не кажучи ланок (гуртків), були самі юнаки, тобто молодь до 18 років. З дорослих були лише інструктори.
У російській скавтській організації я відбув усі скавтські проби, одержав найвище звання бой-скавта 1-го ступеня і став провідником ланки.
На чолі загону скавтів у Чернігові був Олесь В. – учень 8-ої кляси гімназії. При ньому була рада загону, яка складалася з ланкових бой-скавтів 2-го і 3-го ступенів.
Чернігівський загін українських скавтів постав у березні 1917 року, це була одна з найперших організацій в Україні. Нам вже тоді було відомо, що такий загін був уже також і в Києві.
У березні 1917 р., після лютневої революції, за моєю ініціативою та за ініціятивого інших скавтів-українців постав у Чернігові 1-ий український скавтський загін. Мене вибрали його провідником. Оскільки ми не мали тоді жодних зв’язків з іншими українськими скавтськими клітинами й не знали нічого про Український Пласт на західніх землях України, ми будували свою організацію за зразком британським. Силою обставин ми були здані на власну ініціятиву, власну винахідливість. Аж ніяк не можна сказати, що наш український скавтінг у Чернігові будувався цілком за російським зразком, бо в ньому з самого початку найбільший натиск ми клали на патріотично-національне виховання. Ми націоналізували всі зовнішні форми вияву нашого руху, а над усе підкреслювали його національний дух.
Згодом ми довідались, що в тому часі в Україні діяли ще й інші скавтські загони. Нав’язати зв’язки з ними нам не пощастило, бо в огні й бурі революції не було для цього змоги.
Влітку 1918 р. гетьман Павло Скоропадський видав розпорядження про творення скавтських організацій при середніх школах. Дуже прихильно ставився до українського скавтського руху Головний Отаман Військ УНР Симон Петлюра. Таке ставлення урядів до українського бой-скавтського руху дуже сприяло нашій праці в Чернігові. Правда, ми вже до цього часу здобулися на власну домівку при Чернігівській гімназії. На нашу роботу ми діставали асигнування від Чернігівського Губерніяльного Земства.
Спочатку наш загін мав тільки три ланки (звена, гуртки). Зі зростом Української Учнівської Спілки м. Чернігова, якої основником і головою був я, росли і лави українських бой-скавтів м. Чернігова. У 1918 році наш загін мав уже 10 ланок. У кожній ланці було по 9 хлопців або дівчат. Хлоп’ячі та дівочі ланки діяли окремо. На чолі ланки був ланковий, якого вибирала ланка, а затверджував отаман загону. Як я вже згадував, у Чернігівському скавтизмі, у протилежність до пластового руху на еміграції, не було скавтів старших за 18 років.
Назовництво. Наші ланки ніколи не називались інакше, як по імені тварин або птахів. Для мене було новиною почути на еміграції такі назви пластових частин, як “Червона калина”, “Лісові чорти”, “ім. О. Тисовського” тощо. Всі наші ланки носили назви тварин: “Ведмідь”, “Лис”, “Вовк”, або птахів: “Орел”, “Сокіл”, “Яструб”. Не було випадку, щоб бой-скавт не мав свого скавтського псевдо, бо кожний юнак обов’язково вже після першої проби одержував його. І знову це псевдо було за назвою тварини чи птахи: “Вовк”, “Лев”, “Сокіл”, “Яструб”, “Чайка” тощо. Мене прозвали “Ведмідь” ще до революції.
Однострій. Був він за брітанським зразком, кольору кхакі сорочка і штани (у дівчат спідниця), типовий скавтський капелюх, шкарпетки або панчохи, верхня частина ноги від коліна до штанів – гола. На капелюсі був тризуб, на рукаві відзнака ланки (образок тварини чи птахи) і відзнака ступеня. У нас були три ступені: бой-скавт 1-го, 2-го та 3-го ступенів. Ступені зазначували синіми (згодом почали вживати срібного кольору в міру того, як добували срібну матерію) смужками, розташованими горизонтально на правому рукаві сорочки. Ланковий, крім смужок, над ними мав ще такого самого кольору трикутник та аксельбанти кольору прапору.
Отаман загону носив також звичайний скавтський однострій, але мав замість відзнаки ланки на рукаві золотий тризуб на блакитному щиті та срібні аксельбанти. Жодних інших відзнак ми не носили. Керував загоном отаман, при ньому була рада загону, яка складалася з усіх ланкових. У Чернігові ми віталися гаслом “Будь готовий!”, а відповідали “Завжди готовий!”, тобто розумілося – “служити Україні”.
Відзнаки частин. Кожна ланка мала свого ланкового, свій прапорець, обов’язково трикутній на палиці. Поле прапорця було для кожної ланки іншого кольору (синя, зелена, жовта, червона тощо). У центрі ланкового прапорця символ ланки (тварини чи птаха). У верхньому куті прапорця біля палиці був вишитий або вирізаний із золотої чи жовтої матерії тризуб; у куті внизу лілейка срібна, або з білої матерії. До палиці, крім того, були прироблені жовто-блакитні стрічки. Прапор загону чотирикутній на великій палиці, шовковий синьо-жовтий з написом назви організації “Перший Український Загін Бой-Скавтів м. Чернігова” посередині і з тризубом та великою лілеєю біля палиці.
Форми діяльности. Праця ланок, як і всього загону в цілому мало чим відрізнялась від загальноприйнятої в світі скавтської організації. Основною метою діяльности було – виховати дужого, здорового, сміливого, чесного, приязного до людей, тварин, рослин та цілої природи юнака, який вмів би добре орієнтуватися у природних умовинах, міг би дати собі раду в лісі, полі чи на воді. Оскільки Чернігів розташований на досить великій річці, яку так поетично описав Олександер Довженко і яка справді сповнена чарівної краси, міг в нашій праці багато часу проводили на воді. Українські бой-скавти Чернігова добре плавали, володіли човнами. Була встановлена спеціяльна проба з вимогою вміння жити на воді. Ті, що здобули цю пробу, носили спеціяльну відзнаку за найкраще веслування, плавання.
Наше скавтське життя проходило в околицях Чернігова в таких лісах, як Подусівці, Еловщина, Святе, на островах, сіножатях Десни. Популярними були, як і в цілому світі, вогнища, романтика слідження, ігор, пригод, змагань. Ми не знали тоді спеціяльних пластових пісень, співали популярні українські народні пісні, а найчастіше “Ой там на горі січ іде” та “Соколи, соколи”. Цілком зрозуміло, що всі українські бой-скавти добре вміли співати “Ще не вмерла Україна” та “Не пора, не пора”. Національному вихованню молоді надавали ми дуже великого значення.
Володіння українською мовою, знання української історії, літератури були обов’язкові для кожного скавта. До вправ належали виклади із зазначенням дисциплін, гутірки на різні історичні та літературні теми, читання творів, так зв. “суди” над історичними та літературними героями. Були спеціяльні проби з мови, історії, літератури.
Виховна праця не була такою легкою, бо до революції українська молодь була дуже зрусифікована, мало було українських видань, не було підготованих лекторів. На щастя серед керівного складу українських скавтів у Чернігові були юнаки, мої друзі по гімназії такі, як Юрко Н., Борис Р., Б. К., О. К., О. З., О. В. (ще й тепер не подаю повних прізвищ їх, бо український бой-скавтінґ уважався і вважається в УССР контрреволюційною організацією) та низка інших, які одержували національне виховання у своїх свідомих родинах.
Дорослі українські діячі того часу мало допомагали нам у нашій праці, бо всі більш-менш свідомі українці обтяжені були тоді загальнонаціональною культурно-освітньою, науковою та політичною діяльністю. Навпаки, ми, ще майже діти, мусіли виконувати низку загальнонаціональних справ: участь у демонстраціях, святкуваннях, популяризація українського руху, вибори до установчих зборів, праця в Українській Учнівській Спілці, у “Просвіті” тощо. Слід відмітити, що роки 1917-1919 це були гарячі, бурхливі революційні роки. Наприклад, у Чернігові в ці роки декілька разів мінялася влада – спочатку була влада загальноросійська – Львова, Керенського, потім влада Української Центральної Ради, згодом прийшла перша большевицька окупація, далі влада гетьмана, Директорія, окупація білоросійської влади Денікіна, знову українська влада і вкінці московсько-большевицька. Зрозуміло, шо такі обставини не давали змоги вести систематичну скавтську працю; вона була дуже утруднена, бо ми діяли то легально, то напівлегально, а то й цілком у підпіллі. Зрозуміло, що в огні та бурі революції українські скавти не могли бути аполітичними, наша “політичність” полягала в тому, що ми не стояли осторонь національно-визвольного руху, брали в ньому активну участь.
Частина скавтів-юнаків пізніше пішла навіть на захист Батьківщини із зброєю в руках. Так один із старших скавт О. В., був організатором та отаманом Українського Юнацького Добровільного Загону в Чернігові, членами якого було декількох скавтів, а серед них і автор цих рядків.
Багато скавтів працювало в Українській Учнівській Спілці, потім в Українській Юнацькій Спілці м. Чернігова, у “Просвіті” тощо.
Остаточна окупація Чернігова московсько-большевицьким військом, прихід совєтської влади поклали кінець Українському Бой-скавтському Загонові м. Чернігова. Деякий час старші українські скавти працювали в Українській Учнівській та в Українській Юнацькій Спілках, потім нелегально Спілці Української Молоді, дехто пішов до лав Армії УНР.
Бой-скавтська організація української молоді в Чернігові припинила свою діяльність, але зв’язок між нами, її членами, ще довго не припинявся. Багато моїх друзів загинуло під час війни. Скавт Олександер Усименко загинув десь у боях під Полтавою, Олесь В. у боях у Чернігові, Ю. Н., Б. Р., Д. М., Л. М., О.З., Д. Л., Ю. М. і цілий ряд інших були заарештовані й заслані на північ Росії на смерть до таборів у роках 20-30. Доля багатьох мені невідома, але важливе те, що під час свого дуже короткого існування український скавтінг у Чернігові зумів зібрати у свої ряди, збудити у молодих серцях сміливість, патріотизм, шляхетність, засіяти у їхніх серцях вірність славним заповітам і високу мораль світового скавтського руху.
Про існування українських скавтських частин під совєтською владою авторові цих рядків нічого невідомо. Леонід Бачинський згадує А. Альохіна, який, нібито за наказом київського Чека (надзвичайної комісії), в 1920 році організував напівлегальну організацію бой-скавтів у Києві, “щоб у такий спосіб Чека мала можливість виловити діяльні особи з-поміж української молоді. Всіх членів його організації арештували і зліквідували. Альохіна оправдано і він далі виконував свою лікарську практику в Києві до часу, поки не забила його українська боївка” (цитую за Л. Бачинським: “Пласт на Східній Україні’’, “Свобода”, 8.12.1956)».
Коли визвольні змагання зазнали поразки, Василь у 1921 році вступив до Київського медичного інституту, який закінчив 1928 року, працюючи важко на різних посадах, щоб забезпечити собі подальший науковий ріст і допомагати матеріяльно своїй родині. В тих складних умовах писав наукові праці, які одержували високі оцінки його професорів. В 1929-1931 рр. за наукові осяги йому довірено працювати керівником міжнародного протитуберкульозного диспенсеру на Одещині у с. Рівне. Тоді молодий вчений виступав з науковими доповідями на конференціях, публікував свої статті в різних часописах. В 1931 році д-р. В. Плющ переїхав до Києва, де за 11 років він від молодшого наукового працівника дійшов до звання професора, одночасно переживаючи лютий терор і голодомори на Україні, завдавані російсько-большевицькими окупантами. Аж важко собі уявити, що вчений в цей період видав понад 20 наукових праць, головно з проблем туберкульозу, — пишуть дослідники Анізія та Ярослав Стех у журналі «Визвольний шлях», — жовтень, 2003 р. Незважаючи на репресії, він продовжує залишатися українським націоналістом.
Наприкінці 30-х рр. Василь Плющ стає керівником периферійних установ та науковим секретарем інституту Українського центрального науково-дослідного інституту туберкульозу в Києві. Одночасно був викладачем та доцентом туберкульози Київського медичного інституту для удосконалення лікарів, деканом факультету Народного університету здоров’я, туберкульозним інспектором України, інспектором відділу науки НКОЗ (Народного комісаріяту охорони здоров’я), одним з організаторів і першим науковим секретарем Українського наукового товариства фтизіяторів, членом Тубсекції наукової ради нарком-здоров’я та ін.
Вчасною зимою наприкінці листопада 1939 , в час першої більшовицької окупації Галичини, коли сл.п. M. Панчишин ще був завідуючим Обласного відділу здоров’я, а я завідуючим Лікарського професійного сектора, до якого належала ціла здоровна мережа включно із туберкульозними диспансерами чи навіть сільськими пунктами, приїжджав до нас д-р Василь Плющ, туберкульозний інспектор України, для свого роду провірки та інструкцій.
Це було моє перше знайомство, а згодом кількатижнева дружня праця над плянуванням сітки протитуберкульозних диспансерів і пунктів у цілій області та створення у Львові в будинку при вул. Театинській Львівського туберкульозного інституту, якого першим директором став Василь Плющ. Навіть у тих дуже непевних часах я знайшов у особі сл. п. Плюща не пише дорогого колеґу-дорадника та особистого приятеля, але й гарячого патріота України.
На ІІ-му Всеукраїнському з’їзді фтизіятрів у Києві він виголосив доповідь на тему «Методика та практика своєчасного виявлення туберкульозу легенів». Він захистив кандидатську (1938) та докторську (1941) дисертації. В листопаді 1939 року він був відряджений в Західну Україну, де познайомився із лікарями Львова, що стало в майбутньому йому у нагоді та з якими зав’язалася плідна і довголітня співпраця. Під час наступу німецьких військ на СССР, д-р. В. Плющ відмовився від евакуації, а під час німецької окупації включився у відродження українського національного життя. Він займав провідні пости в українській медичній науці та відновив Всеукраїнську спілку лікарів у Києві. З наступом большевиків і їхнім поверненням на Україну, вчений, щоб уникнути репресій, переїхав до Львова, де займався педагогікою, а за деякий час через Криницю і Братиславу дістався до Берліну, де зорганізував першу українську амбулаторію (поліклініку) для наших біженців та став її керівником. Згодом працював таборовим лікарем в Зінґені та в Гановері. Багато зусиль доклав до організації громадсько-політичного життя українців, його обирали на різні високі пости. Однак основною його роботою була медицина. В травні 1946 року він головував на 1-му з’їзді українских лікарів в Карлсфельді, де створено Медично-санітарне об’єднання, а його одноголосно обрано керівником. В тому самому році у Мюнхені він організував Медичний відділ УВАН. З приємністю треба признати, що тоді йому присвоєно наукове звання академіка і його ім’я стало широко популярне не лише серед українців, але й серед вчених Зх. Європи та США.
У 1951-1956 рр. він працював ординатором в лікарні в Гавтінґу, а в 1956- 1974 рр. був керівником приватної лікарні в Зільберґу на півночі Німеччини. Тоді ж він видав цілий ряд наукових праць і був співредактором «Лікарського вісника УЛТПА», де друкував надзвичайно актуальні медичні праці і видавав популярні брошури. Це період, коли проф. В. Плющ почав здійснювати новий напрямок у своїй публіцистиці. Він перший розкрив медичні питання в Україні під большевицькою окупацією, дав об’єктивне і наукове висвітлення вчених-медиків українців в історичному аспекті. У 1971-72 рр. у «Наукових записках УТГІ», проф. В. Плющ здійснив глибокий аналіз «Українські лікарі – письменники та поети». На увагу заслуговує його праця «Нариси з історії укра їнської медичної науки та освіти» (Мюнхен, 1983). Унікальний матеріал автор зібрав в книзі «Матеріали до історії української медицини» (Нью-Йорк, 1975), та «Лікарі – політичні та громадські діячі українського національного руху» (Мюнхен, 1968-69). Коли ознайомитись із доволі широким засягом робіт вченого (вистачить проаналізувати тільки іменний покажчик його книг, який має кілька тисяч імен), то важко уявити, де в нього знайшлося стільки часу, щоб описувані явища дослідити. Важко в розмірах статті навіть загально проаналізувати і дати загальну оцінку тим глибинним науковим працям нашого талановитого і працьовитого вченого. Надзвичайно великий внесок в українську медичну науку зробив вчений як редактор медичної частини й автор матеріялів до «Енциклопедії Українознавства» та англомовної «Енциклопедії України», до яких він написав сотні статей та розділів. Проф. В. Плющ не належав до жодної партії, але цінував високо діяльність тих, які боролися за повну незалежність української держави. Доказом того може послужити його доповідь, виголошена в Мюнхені в річницю смерти отамана С. Петлюри, у якій він ствердив, що С. Петлюра започаткував державницьку боротьбу, яку продовжували Є. Коновалець, А. Мельник, С. Бандера, Т. Чупринка та інші. Ідеологічне спрямування мала його цінна праця п. з. «Охорона здоров’я в українській соборній самостійній державі» (див. «Визвольний Шлях», 1969). В цій праці в 15 пунктах вчений докладно обґрунтував всесторонню опіку здоров’я народу у своїй державі. Крім того, велику ролю вчений приділяв науково-медичній еліті, рідному шкільництві у державотворчому процесі, прощо засвідчують його численні статті та доповіді. Про велике значення праць академіка В. Плюща, історик Наталія Полонська-Василенко писала: «Це не тільки історія української медицини, це дорогоцінна праця, що відкриває нові обрії української культури з початків української державносте Праця проф. В. Плюща має велике наукове значення. В цілком новому ракурсі подає він історію культури України… Треба дивуватися, як міг автор у наших умовах, далеко не сприятливих науковим дослідам, знайти такий різноманітний і багатий матеріял. Широта задумів автора, багацтво зібраного матеріялу й докладність характеристик надають книгам В. Плюща велику цінність». Микола Лівицький писав про д-ра В. Плюща, що він навіть своєю зовнішністю, завжди акуратний, підтягнутий, виглядав як людина високої культури.
У 1974 році проф. В. Плющ вийшов на пенсію і з дружиною – лікаркою Надією (з родини Ворончуків) жив у Мюнхені. До останніх років свого життя невпинно працював над своїми науковими «Нарисами». Проф. Василь Плющ помер 16 листопада 1976 року у Мюнхені. Згідно з його волею, його тлінні останки було перевезено до СІЛА та похоронено 23 листопада 1976 року на українському православному цвинтарі в Бавнд-Бруку. В пам’ять вченого академіка Василя Плюща в Чікаґо в 1986 році було видано «Архівний збірник в світлу пам’ять проф. В. Плюща». Павло Пундій в «Шляху Перемоги» надрукував спогади з нагоди десятої річниці смерти В. Плюща, а під патронатом НТШ, за редакцією Ярослава Ганіткевича, у Львові в 2002 році вийшла книга «Українські лікарі-вчені першої по¬ ловини XX ст. та їхні наукові школи», де від 371 до 391 ст. знаходиться до¬ кладний опис про В. Плюща. Про нього писали: Роман Осінчук, Юрій Ковальчук, Володимир Янів, Микола Лівицький, Павло Пундій та ін. П остать академіка Василя Плюща добре знана серед українського загалу, але його заслуги завжди повинні бути пригадувані і показувані, як гідний приклад до наслідування в праці для добра свого народу.

Немає коментарів: